содержание • хроника сайта  • указатель произведений
о нас • авторы • contents  • наши ссылки
 

Л.О.КИСЕЛЬОВА

Шевченко і Клюєв

(До проблеми типологічних зв'язків української та російської літератур)

Тарас Шевченко і Микола Клюєв... Таке поєднання донедавна вида­валося б неймовірним: поряд з іменем великого українського поета-демократа ставити імя скомпрометованого своїми “патріархальними” поглядами та “сектантськими” симпатіями олонецького поета! Але Клюєв — цей, за словами Миколи Тряпкіна, “Авакум XX сторіччя” — виявився сильнішим за час. Подолавши анафеми своїх (нині напівзабутих) літературних ворогів, вийшовши із забуття до читачів-сучасників, він вразив несподіваною величчю своєї поезії[1], глибиною і складністю художнього мислення, правдивістю багатьох своїх передбачень і гірких пророцтв (“Нам вести душу обожгли,/ Что больше нет родной земли, / Что зыбь Арала в мертвой тине, / Замолк Грицько на Украине...”[2]). Але й надії поета також справдилися. Його “бездонне слово”, коштовний скарб, зібраний для онуків, схований в рядках та між рядків на “впертій сторінці”, помалу наближається до нас: заїржавлені двері скарбниці вже потроху прочиняються. “Грянет час, и к мужицкой лире / Припадут пролетарские дети...” “Миновав житейские версты...” 469. Ці слова мимохідь нагадують про іншу “мужицьку ліру”, що звучить вже друге століття по всіх світах, долаючи кордони та межі, ламаючи усталені поняття і хрестоматійні рамки.

Отже, пильніше пригляньмося та прислухаймося до “мужицької ліри”. Вона є душею багатовікової народної культури — тієї “селянської культури”, що виявилася нині золотою “обірваною ниткою” національного культурно-історичного буття, — ниткою, яку так прагнуть віднайти і відновити сучасні вчені та митці.

Самий образ “мужицької ліри” у Клюєва несподівано перегукується з “Кобзарем”: “Никто не сльшит ветродуйной, / Душистой и слепой кобзи..” “Меня октябрь настиг плечистым...” 620. “І ніхто не бачить, і не бачить, і не знає — Оглухли, не чують...”[3]. Шевченковий Перебендя, що “співа на могилі, з морем розмовля”[4] — кревний родич тому співцеві, що найзаповітнішими думками ділиться з соснами та ялинами, вітрами та зорями рідного Помор’я: “Мир вам, сосны! Вы думы мои, / Как родимая мать, разгадали...”; “О ели, родимне ели, — / Раздумий и ран колыбели, / Пир брачннй й памятник мой...” “О ели, родимые ели...” 314. Якщо люди не дослухаються до живого поетового слова, — воно єднається з природою, лине в глибини всесвіту і своєю могутньою силою перетворює навколишній світ на храм Бога-Слова... Недаремно Клюєв соловецькі простори назвав “псаломогірям”, а про себе дерзновенно сказав: “Я родил Эммануила...” “Я родил Эммануила...” из цикла “Спас” 343 (Спас-Емануїл — імення Бога-Слова.) І пісню старого Перебенді названо “божим словом”: “...То серце по волі з богом розмовля...”[5]. Велику силу має це “святеє слово” — слово, що його поет поставив “на сторожі” коло “малих отих рабів німих”[6] предтечею майбутнього царства правди, в якім “німим отверзнуться уста; Прорветься слово, як вода...”[7].

Подібність біблійних інтонацій та образів, характерне поєднання ліричної сповіді і гострої інвективи, емоційна напруженість та вражаюча сила слова — ось що змушує відчути спорідненість клюєвської і шевченкової поезії. Читаючи поему Клюєва “Деревня”, це пристрасне послання “мертвим, живим і ненародженим” співвітчизникам, що звинувачує, застерігає і взиває до народної історичної пам’яті, мимоволі впізнаєш Шевченкові мотиви, пригадуєш славнозвісне: “чия правда, чия кривда, і чиї ми діти...”. Поема “обрамлюється” своєрідним закляттям: “Будет, будет стократы...” 663, — і це також нагадує профетичні слова Кобзаря: “І оживе добра слава”; “І світ ясний, невечірній Тихо засіяє...”[8].

Чи існує більша любов, ніж та, що поєднує тверезе, безжально реалістичне знання про об’єкт кохання з його обожнюванням? Ні Шевченко, ні Клюєв не ідеалізували сучасний їм народ. У грізних Кобзаревих інвективах “люди-небораки”, що рідну матір ладні віддати “за шмат гнилої ковбаси”[9], такі ж темні і незворушні, як і в гірких клюєвcьких зізнаннях: “Святорусский люд темен разумом, / Страшен косностью, лют обичаем...” “Святая быль” (“Солетали ко мне други-воины...”170. Але водночас цей самий “люд” ототожнюється... зі Спасом! Адже до народу звертається Шевченко: “Світе ясний! Світе тихий!..”[10]. А Клюєв, точно відтворюючи той самий мотив, пише: “Свете Тихий от народного лика / Опочил на моих запятых и точках” “Маяковскому грезится гудок над Зимним...” 434.

Окремо слід зазначити важливу роль образних і звукових формул, запозичених з Псалтирі та Часослова — книжок, що по них впродовж століть навчалися читати селянські діти. З гумором згадує Шевченко в “Гайдамаках” про “тма, мна ...оксію” — вивчення церковнословянської мови, — але як прислужилася йому ця мова! “Єлей”, “куща”, “заклать”, “овен”, “персть”, “волхв”, “всує”, “вскую”, “пря”, “стогни”, “ю” (її), “бивий”, “вонми” — важко перелічити церковнословянізми, розсипані по Кобзаревих творах. Як вільно поєднані весільною темою “Іcаія, ликуй!” і “Загрібай, мамо, жар, жар...” у тій же поемі “Гайдамаки”! Як часто звертається Шевченко до Псалмів Давидових, апостольських послань; як органічно звучать його “подражанія” Ісаії, Ієзекіїлю, Осії… Цикл “Псалми Давидові” розпочато загальновідомим першим псалмом (“Блажен муж иже не иде на совет нечестивих...”): “Блаженний муж на лукаву Не ступає раду...”[11]. А у Клюєва сама природа навічно “завчила” псалми (“псалмогіря”), тож не дивно, що “дрозд запел: “Блажен муж” и “Кресту Твоему...” “Ель мне подала лапу, береза серьгу…” 253. Ми забуваємо, якою глибинною поезією сповнені біблійні образи, а про це доводиться згадати, коли, скажімо, незвичайно смілива, яскрава клюєвська метафора повертає нас до свого могутнього першоджерела. “Распростерлось небо рваной кожей... <…> Род людской и шила недомыслил, / Чтоб заплатать бездну или ночь...” “Плач дитяти через поле и реку...” 340. Порівняймо з текстам 103-го псалма: “Простираяй небо яко кожу...”. І далі, про твердь земну: “бездна яко риза одеяние ея...”. Можливо, саме тому, що ці образи видаються древніми, як сама природа, вони й зливаються з природою для поетів, шо змалку зріднилися з землею, навчилися слухати й розпізнавати її голоси. “А сонечко встане, як перше вставало”, і місяць буде “сіять, як над Вавілоном, над його садами, і над тим, що буде з нашими синами...”[12].

Ще одна помітна споріднена риса поезії Клюєва та Шевченка - ставлення до землі як до своєрідної “комори” історичної памяті. Очерети питають у Дніпра про давно полеглих козацьких дітей; чайка за ними плаче; могили з вітром говорять про минуле; жита, тирса, дніпрові пороги, синє море — все сповнено памяті про те, “шо діялось в Україні...”[13]. Навіть дерева памятають про своє “походження”: “Мов ті діди високочолі, Дуби з Гетьманщини стоять...”[14]. В одному з найвизначніших клюєвських творів, поемі “Песнь о Великой Матери”, сосни, приречені на зрубання для Храму Покрова, беруть участь у купальських ігрищах і навічно переносять цю язичницьку память у церковні стіни. Так виникає несподіване поєднання: “...в день Купалы / Звон на Кжах многоглавых...” 701. “Творчі сни” великої матері-землі можуть бути відтворені лише поетом-“сновидцем”. Саме тому так часто розвивається у Клюєва і у Шевченка тема сну. “Сліпа” кобза дає голос славі, що заснула, втілює її у “слізний псалом” — отоді сни оживають, минуле стає голосним і правдивим, “як господа слово...”[15]. “Хоть титла не в лад, но не ложна строка, / Что Русь украшала сновидца рука...” “Песнь о Великой Матери” 707.

Закликаючи творців новітнього мистецтва до відтворення національного мислення, Клюєв писав: “Льдяный Врубель, горючий Григорьев / Разгадали сонник ягелей” і тому власне поетичне бачення світу він, з певним викликом, ототожнив саме з цим “сонником”, з ягелевим пасовиськом “дум-оленів”: “...мой глаз-изумруд — / Зеленое пастбище жизни...”, “кто раз заглянул в ягеля моих глаз...” “Древний новгородский ветер...” 494. Таке світосприйняття subspecieaeternitatis виключає ксенофобію. Адже степові вітри нагадують автору “Гайдамаків” про те, як його предки “пишались вольними степами” і “братались з вольними ляхами...”[16]. І Клюев, що створив прекрасний образ своєї поетичної зорі — “моя славянская звезда, / Узорная и избяная...” “Письмо художнику Анатолию Яру” (“В разлуке жизнь обозревая...”580, прагнув довести сучасникам, що в рідних садах “...под вишеньем зарнт волшебный клад — / Ключ от песни всеславянской и родной...” “Застольный сказ” (“Как у нас ли на Святой Руси...”357.

Тема всесловянської пісні, мотив вселюдського єднання просяка-вть усю творчість великого Кобзаря і його олонецького побратима. “Місяць-князь” слов’янського фольклору в Шевченкових творах нагадує не лише про закохані ночі та криваві побоїща степів; адже він бачив і “Рось, і Альту, і Сену...”[17], Клюєв, називаючи Гомера своїм “древнім братом”, а себе самого — “Олонецьким Лонгфелло”, пророкував: “Китай и Европа, и Север и Юг / Сойдутся в чертог хороводом подруг...” “Песнь Солнценосца” (“Три огненных дуба на пупе земном...”364 (“І на оновленій землі Врага не буде, супостата...”[18]). Але про що б не писали обидва поети — яка могутня сила народної стихії образотворення дихає в їхніх поезіях! За цими творами можна вивчати, наприклад, рослинну символіку російського чи українського фольклору: клюєвські сосни й ялини, береза і дуб, горобина, волошка, медуниця, плакун-трава, ковила, черемуха, мак і ромашка; Шевченкові червона калина, тополі, ясені і явори, барвінок, рута, ряст, болиголов, терен, любисток, сон-трава і м’ята... Селянська, “земляна” образність, що її з прадавніх часів плекала творча уява “Велесових онуків”, земні гори або небесні зорі уподібнює до стада, всесвіт наповнює теплим, лагідним, тваринним диханням: “...Із степу перекотиполе рудим ягняточком біжить До річечки собі напитись...”[19]; “Босфор... шкурою, сірий бугай, стрепенув...”[20]; “...облако купает в море / Розовоногих облачат...” “Письмо художнику Анатолию Яру” (“В разлуке жизнь обозревая...”580. “Оселянений” всесвіт Клюєва, космічна “сівба”, де людина сприймається як “жнець всесвітньої ниви”, а селянська хата — як сакральний центр творіння, повертає сузір’ям давні слов”янські назви. Так, Велика Ведмедиця знову перетворюється на “ківш”, шо “виливає” на землю могутню космічну музику; або на “віз”: зорі “...за окном чумацким возом пристали, осью верезжа...”. Споконвічна гармонія природи породжує думку про те, що природа значно ближча до Бога, ніж люди, — вона не порушує його законів. Ця думка поширена в народних легендах, у духовних віршах, у багатьох творах апокрифічної літератури (“Слово про видіння апостола Павла”, “Книга Єноха”).

Пливе місяць круглолиций,
І мир первозданний
Опочив на лоні ночі.
Тільки ми, Адаме,
Твої чада преступниє
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанім раї...
[21]

Природа як втілення “первозданної” гармонії й краси є найдосконалішим храмом: “я молился бы лику заката, темной роще, туманам, ручьям...” “Я молился бы лику заката...” 172. Офіційній, “казенній” церкві з її виправданням насильства, забуттям “огненного слова” волі, любові й братерства протистоїть “мужицький Спас”. Так, Клоєв, звертаючись до Христа, засвідчує: “В глубине народной незабытым / Ты живешь, кровавый и святой...” “Осенюсь могильной иконкой...” 95 (згодом у своїх віршах та публіцистиці Клюєв ототожнює повсталий народ і Христа, створюючи надзвичайно своєрідну революційну “літургію”. Шевченко, для якого Христос є, безперечно, революціонером (...Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії...”[22]) так само переливає святу, жертовну ідею в глибінь народної душі. Завдяки цьому зберігається в незайманій чистоті і Богородичний ідеал. “Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая!”[23], “Благословенная в женах, ...Скорбящих радосте!..”[24] — Марія в однойменній Шевченковій поемі вмирає з голоду в бурянах. Та саме силоюїї духу й “огненного слова” оживає імя “скорбної дитини” Пречистої, розноситься по світу вчення любові й правди. Отже, Марія, за цим апокрифічним “Євангелієм від Поета”, є найвірнішим апостолом Христа... Звісно, такої Богородиці церква не визнає, і саме протиставлення вічної стражденної селянської мадонни одягненій в порфіру “цариці небесній” зумовлює несподіваний, “нетрадиційний” фінал поеми:

...Розпяли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати;
Розтлили кроткую! а ти...
Мов золото в тому горнилі,
В людській дуті возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящей і убогій.
[25]

Незалежність народної думки, максималізм морально-етичних поглядів покликали до життя “мужицьких святих”, що пасуть коней у лузі (Фрол і Лавр), каченят на ставу (Аверкій), дозорять хліб (Федосія) та напувають ниву (Ілля). Цей слов’янський “хатній чин” вперше так повно і яскраво постав в літературі саме завдяки Клюєву, у якого навіть херувими приставлені стерегти діброви, а серафим лікує недужу телицю, приносячи їй пластир на копито... Життя святих в такий спосіб зливається з життям простолюду, а доля народу, зміни в його історії невідворотно поширюються і на цих споконвічних помічників і заступників. Глибоко віруюча людина, Клюєв у революційний період створює вірші, що видалися б блюзнірством будь-якому релігійному читачеві:

Всепетая Матерь сбежала с иконы,
Чтоб вьюгой на Марсовом поле рыдать,
И с псковскою Ольгой, за желт
ые боны,
Усат
ым мадьярам себя продавать.

О горе! Микола и светлый Егорий
С поличным попались — отмычка и
нож...
Смердят облака, прокаженн
ые зори,
На Божьей косице стоногая вошь...

“Медный кит” (“Объявится Арахлин-град...”394

Так починається, на думку поета, новий космічний цикл буття, народжуються “нове небо і нова земля”, новий “Червоний Адам”; разом з народом — через бруд, кров, страждання, розпяття в імя всесвітнього відродження, воскресіння Духу Правди — проходять і “мужицькі святі...”.

Суворістю біблійного пророка, непримиренністю до ворогів вражають революційні інвективи Клюєва:

Жильцы гробов, проснитесь! Близок Страшний суд,
И Ангел-истребитель стоит у порога!
Ваши черн
ые белогвардейцы умрут
За оплевание Красного бога...

“Жильцы гробов, проснитесь! Близок Страшный Суд...” из цикла “Из "Красной газеты”” 378

Але саме таким, жорстоким, громовим біблійним пафосом сповнені відомі Шевченкові “подражанія” — Ієзекіїлю, Осії:

...Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнують, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять...
[26]

Така гостра ненависть до поневолювачів зумовлена, напевне, ще й тим, що неволя, пригноблення в розумінні обох поетів нерозривно поєд­нувалися з духовним зубожінням, культурним занепадом. Духовний розквіт, відродження можуть настати лише в разі повного визволення.

Не забуваймо, що за плечима Шевченка стояла “слава козача”, а Клюєв походив з тієї культурної “оази”, де збереглися найдавніші традиції, що сягали давньоруських глибин. До ХV століття Поморя на­лежало Новгородській республіці: лісові хащі та болота врятували цей край від татаро-монгольської навали та від кріпацтва (бо, власне, не було придатних до закріпачення селянства земель). Істориків мусить зацікавити спостереження сучасного мистецтвознавства: храмові розписи олонецьких церков подібні до монументального живопису козацьких соборів ХVII сторіччя[27]. Можливо, поглиблене вивчення поморської російської селянської культури у зіставленні з культурним буттям українського козацтва виявить спільні давньоруські корені, дозволить встановити певні генетичні та типологічні зв’язки. Можливо, обидві культури згодом будуть осмислені як своєрідні “феномени спадковості”. Тоді, напевне, значно глибшою і складнішою буде відповідь на запитан­ня, чому Клюєва називали “великоруським Шевченком”[28]. Зауважимо, що Клюєв постійно підкреслював своє походження: “олонецкий ведун”, “олонецкий Лонгфелло”; духовними батьками своїми вважав “виговського Златоуста” Андрія Денисова та “прадіда Авакума”, а культур­ний родовід починав від “Александрії, Корсуня, Києва...”. У своєму побуті — в житлі, в одязі, у стилі поведінки та спілкування, в літературному “етикеті” власних листів — в усьому поет прагнуввідтворитикультурне буття не лише допетровської, а й домонгольскої Русі. Життя Клюєва було настільки під­порядковане цьому ритуалові відтворення Русі”, що його діалог з сучасниками іноді набував драматичного характеру. Поет міг би багатьом своїм критикам відповісти так, як Шевченко в поемі “Сон” відповів “землячку”, що кепкував з “чудака”, котрий не вміє говорити “по-здешнему”: “Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу...”[29].

Наприкінці 1935 року, перебуваючи на засланні, Клюєв писав в одному з листів: “Положение мое очень серьезно и равносильно отсечению головы, ибо я, к сожалению, не маклер, а поэт. А залить расплавленным оловом горло поэту тоже не шуточка — это похуже судьбы Шевченко...”[30]. За півтора року до останнього арешту і розстрілу, за невимовно тяжких умов існування Клюєв найбільше вболіває з того, що позбавлений можливості спілкуватися з читачем, відлучений від літера­тури, приречений на мовчання і забуття. Але мужність і великий дар слова не покинули його до останку. Створивши суворі й нещадно правдиві твори про долю селянства за часів сталінщини, голод і репресії, увічнивши “беломорский смерть-канал” “Разруха” (“От Лаче-озера до Выга...”626, поет і “в останню тяжкую минуту” продовжував пристрасно любити свою країну, любити її “во время люте”, як до того закликав Шевченко[31]. Останній з відомих нам віршів Клюєва 1937 року, де автор зображує власну загибель, переносить цю любов у вічність, за межі земного буття:

И первой песенкой моей,
Где брачной чашею лилея,
Б
ыла: “Люблю тебя, Рассея,
Страна грачиних озимей!”

“Есть две страны: одна — Больница…” 632

*   *   *

Підсумовуючи свої спостереження, зазначимо, з яких бо міркувань виникла спроба зіставлення творчості Миколи Клюєва і Тараса Шевченка.

1. Втілення глибинних народних традицій у поетів виняткової сміливості й обдарування, трагічної долі.

2. Пафос утвердження народу як творця історії, релігії та істин­ного мистецтва. Непримиренність до рабства духу й думки.

3. Переосмислення окремих явищ народної історії (Шевченкові гайдамаки, клюєвські старообрядці та сектанти).

4. Оволодіння могутньою стихією фольклору: пісенність, власти­ві народній творчості образи та художні засоби; поєднання язичницьких та християнських мотивів.

5. Тема землі як “комори” історичної памяті (“творчі сни” самої природи і образ поета-“сновидця”).

6. Давньоруські мотиви (зокрема, образи “Слова”) і тема минулої слави.

7. Біблійні  образи та інтонації” поезія Псалтирі і Часослова; своєрідність поетичного “жесту” — поєднання інвективного пафосу і ліричної сповіді.

8. Розуміння Слова як божественної сили (Спас-Емануїл).

9. Тема “всесловянської пісні” і пафос вселюдського єднання.

10. Образ поета у діалогах з сучасністю. Звісно, грунтовне висвітлення усіх цих питань виходить далеко за межі даної невеличкої розвідки.

Опубликовано в:

Кисельова Л.О. Шевченко і Клюєв (До проблеми типологічних зв’язків української та російської літератур) // Дослiждення творчостi Т.Г. Шевченка: Тематичний збiрник наукових праць / Київський держ. ун-т. — Київ, 1992. — С. 62–70.

 

[1] Роднянская И. Возвращенные поэты // Лит. обозр. — 1987. — №10.

[2] Николай Клюев. Сердце Единорога. Стихотворения и поэмы / Предисловие Н.Н. Скатова, вступительная статья А.И. Михайлова. — СПб., 1999. — С. 765. Далее все цитаты из произведений Н.Клюева приводятся по этому изданию с указанием страницы в тексте статьи.

[3] Шевченко Т. Кобзар. — К., 1979. — С. 252.

[4] Там же. — С. 47.

[5] Там же. — С. 47.

[6] Там же. — С. 529.

[7] Там же. — С. 531.

[8] Там же. — С. 257.

[9] Там же. — с. 372.

[10] Там же. — с. 576.

[11] Там же. — с. 260.

[12] Там же. — с. 62.

[13] Там же. — с. 55-56.

[14] Там же. — С. 34.

[15] Там же. — С. 56.

[16] Там же. — С. 322.

[17] Там же. — С. 90.

[18] Там же. — С. 579.

[19] Там же. — С. 477.

[20] Там же. — С. 164.

[21] Там же.— С. 518.

[22] Там же. — С. 316.

[23] Там же. — С. 540.

[24] Там же. — С. 508.

[25] Там же. — С. 556.

[26] Там же. — С. 561.

[27] Брюсова В. По Олонецкой земле: Путеводитель. — М., 1969. — С. 35.

[28] Хомчук Н. Есенин и Клюев: По неопубликованным материалам // Русская литература. — 1958. — №2. — С 157.

[29] Шевченко Т. Кобзар. — С. 195.

[30] Николай Клюев в последние годи жизни: Письма и документы // Новый мир. — 1988. — №8. — С. 185.

[31] Шевченко Т. Кобзар. — С. 299.