Наталя ПОЗНЯК

Архетипи міста і лісу в міфопоетиці М.Клюєва та Б.-І. Антонича

У давній міфології пара Ліс — Місто завжди була уособленням бінарної опозиції Хаос — Космос, природа — культура, те, що виникло саме по собі — створене людиною[1].

Порівняно з полем, пасовищем чи селом, ліс — простір більш дикий, загадковий і священний: там живуть духи стихій, тотемні прапредки-звірі, душі померлих (одна з найдавніших форм поховального обряду полягала в тому, що тіло небіжчика залишали у лісі). Ліс населений найдавнішими демонологічними істотами, туди ж замовляння відсилають біди, хвороби та інші напасті. Як міфологічний простір, Ліс лежить за межами окультуреного Космосу — це межа Хаосу, якщо не саме його царство.

Відхід до лісу, поїздка через ліс, зустріч у лісі у культурі — це відображення міфологічного сюжету про вирішальне випробування людини. Ці ситуації відтворюють “відхід у ліс” — елемент обряду ініціації, що його проходив кожен член роду, стаючи дорослим. А оскільки сам обряд зображував смерть колишньої людини і воскресіння-народження нової, то й сам ліс ставав символом водночас смерті й чудесного відродження[2].

На відміну від Лісу, Місто в міфопоетиці завжди асоціювалось з одним із центрів простору з чітко організованою структурою: поле — огорожа міста (кругова) — центральна площа — храм — вівтар — жертва. Для архаїчного світосприймання кожне земне місто було відображенням “небесного Єрусалиму”, накресленого Богом “На долонях своїх”, своєрідною моделлю раю. Недаремно і в язичницьких міфах, і в християнських видіннях, і в ренесансних утопіях рай нерідко постає у вигляді чудесного міста.

І потойбічне, і земне місто є для архаїчного мислення віссю світу, що пов’язує верхню, середню та нижню сфери світобудови: Небо, Землю і Підземне царство. Таким чином, Місто є вертикальним каналом космічного зв’язку всього сущого. А на горизонталі Місто є центром світобудови і, значить, центром священної сили. Концентричне планування стародавніх міст перекликається з “топографією” магічних замовлянь: море — на морі острів — на острові гора — на горі священний камінь-вівтар — при камені володар стихій, що допомагає при хворобах і бідах. Таким чином, Місто — свого роду кам’яне замовляння, кам’яний оберіг наших далеких предків[3].

Бурхливий розвиток ери механізації на початку XX ст. призвів до часткових семантичних зміщень у цій опозиції. Прогрес, торжество машин якось відразу розірвали зв’язок людини і природи. Прадавній космос Міста був порушений — населене “залізними чудовиськами”, воно вже не могло виконувати своєї охоронної функції. В опозиціях Ліс — Місто і Хаос — Космос відбувається зміна ролей: функції хранителя давніх істин переймає на себе Ліс.

Ці тенденції знайшли своє відображення в творчості двох без сумніву цікавих поетів XX ст. — українця Богдана-Ігоря Антонича та росіянина Миколи Клюєва.

Для обох поетів визначальним у міфопоетиці є зв’язок із рідною землею, природою, яка стає охоронцем правічних істин, мудрості предків, своєрідним єднальним каналом між мікрокосмом і макрокосмом, між минулим і майбутнім. Гармонія природи і людини стає основою побудови лісового Космосу, на противагу дисгармонії механізованого Міста, ототожнюваного з хаосом; стає для обох поетів центром Індивідуального Міфа про Ліс та міфа про Місто.

Клюєвський Ліс — це передусім Храм Природи, Храм, котрий стає вертикальною віссю, динамічним каналом, що поєднує верхній, середній та нижній світи. Особливістю міфопоетики Клюєва є те, що Храм, який в міфології ототожнюється з організуючим центром Міста, автор переносить у Ліс, перетворюючи останній на чітко організовану систему.

Ця світова вісь у Клюєва репрезентована кількома образами. Найпростіший з них — це хрест, який знаходиться безпосередньо у лісі (“Обозвал тишину глухоманью, / Надругался над белым «молчи», / У креста простодушною данью / Не поставил сладимой свечи” “Обозвал тишину глухоманью…”[4], “Под сосновым крестом / Свою долю найду…” “Безответным рабом…” 79).

Другий рівень — Ліс, організований за аналогією з Містом концентричними колами, зі світовою віссю в центрі й шляхом. Тут же виникає тема Лісу — священного Єрусалиму, що асоціюється з небесним раєм (“Помню прощание с Иерусалимом, / С тысячестолпным небесным храмом...”). Світова вісь в цьому “Лісі-Місті” — чудесний терем, сакральне місце:

Поклонюсь тебе (бор. — Н.П.), государь, душой —
Укажи тропу в зелен-терем свой!
Там, двенадцать в ряд, братовья сидят —
Самоцветней зорь боевой наряд…

«Я пришел к тебе, сыр-дремучий бор…» 157

І нарешті, третій рівень — це організація всього Лісу як Храму, сакрального місця. В цьому разі струнка організація лісу як Космосу чітко прослідковується: галявина — паперть (“мнится папертью бора опушка” “В златотканные дни сентября…” 137), вхід у сакральний світ, де кожне дерево зберігає на собі відбиток божого образу, перед яким запалюють свічки і лампадки (“в бору, где каждый сук — моленная свеча…” “Звук ангелу собрат, бесплотному лучу…” 295, “сосны молятся, ладан куря…” “В златотканные дни сентября…” 137, “и невидимка теплит свечки / В нагих дымящихся кустах” “Набух, оттаял лед на речке...” 172). Центр Храму, його найсакральніше місце — вівтар:

О, поспешите, братья, к нам,
В наш чудный храм, где зори — свечи,
Где предалтарный фимиам —
Туманы дремлющих поречий!

«О, поспешите, братья, к нам…» 158

У цьому Храмі відбувається божественна служба (“служить Заутреню любви…” “О, поспешите, братья, к нам…” 158), а також таїнства церкви; євхаристія (“вкусить кровей, живого хлеба…” “О, поспешите, братья, к нам…” 158), хрещення (“И ели, пресвитеры-ели, / К волхвующей хвойной купели / Омоют громовых сынов…” “О ели, родимые ели…” 316), покаяння (“Ты прости, отец (бор — Н.П.), сына нищего…” “Я пришел к тебе, сыр-дремучий бор…” 157), тобто відбувається духовне очищення.

Через Ліс, через дерево відбувається зв’язок і з нижнім світом:

Придет пора, и будут сыты
Нездешней мудростью умы,
И надмогильные ракиты
Зазеленеют средь зимы…

«Простятся вам столетий иго…» 184

Міфопоетичний Ліс Богдана-Ігоря Антонича має те саме функціональне значення зв’язку минулого-майбутнього, своєрідного духовного центру, що і у Клюєва, але структурно — іншу організацію. Ліс у Антонича — це поле битви сил руйнування і відродження, що передує виникненню організованого Космосу. Описуючи святкування Нового року як вічне повторення космогонічного акту, котрий перетворює кожен Новий рік на святкування початку ери, М.Еліаде відмічав: “Час може зникнути у цей міфічний момент, коли світ знищується і відтворюється знову”[5]. Так само і у Лісі Антонича відбувається прорив у часовому просторі, коли неспівставимі реалії проявляють себе в одному часовому просторі:

Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить веретена травня.
Лисиці, куни і дівчата вранці
виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
Годинник сонця квітам б’є години.
І стулюються маки ввечері бентежно.
Отак під сонцем небом недосяжним і безмежним
ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

Ліс у Антонича як простір ще не організований, тому центра як такого у нього немає, як і якої-небудь постійної форми: людина в Лісі Антонича легко перетворюється на звіра, рослину або камінь. Так само легко відбувається і зворотний процес: хлопці у цьому просторі — “джмелі на луках”, дівчата — “хміль весняний” або “квіт”, а сам поет — “звіря сумне і кучеряве”, “мале лися”, “був хрущем” і росте разом із травою; а дерева тут читають “весни буквар”; “порослий мохом лис учений поетику для кленів склав”, “корови моляться до сонця”, “липа грає на кларнеті” та ін. Організуючим центром у міфологічному Лісі Антонича стає Закон, якому підвладна вся жива і нежива матерія:

Лисиці, леви, ластівки і люди,
зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!

І у Антонича, і у Клюєва Ліс — особливий простір, у якому кожна деталь глибоко символічна. Кожне дерево, тварина має певне міфологічне значення: у Антонича це дуб, липа, явір, бук, черемха, лис, олень, бик, змія; у Клюєва як міфознаки переважають кедр, сосна, ялина, береза, сова, ведмідь, лось, куниця, бобер та ін.

Існують деякі відмінності у підході до місця і ролі людини у цьому Лісі у обох поетів. У Антонича, оскільки автор сам є складовою часткою світу і рівноправним учасником космогонічного акту, весь світ із самого початку відкритий для сприйняття поета. У Клюєва ж, щоб увійти у цей світ, стати його хранителем, жерцем, потрібно пройти обряд посвяти:

В бору, где каждый сук — моленная свеча,
Где хвойный херувим льет чашу из луча,
Чтоб напоить того, кто голос уловил
Кормилицы мирской и пестуньи могил, —
Там, отроку-цветку лобзание даря,

Я слышал, как заре откликнулась заря,
Как вспел петух громов и в вихре крыл возник,
Подобно рою звезд, многоочитый лик…

“Звук ангелу собрат, бесплотному лучу…» 295-296

Лише після цього “посвячена” людина стає спорідненою з природою, входить в неї як складова частина єдиного Космосу Лісу і отримує здатність взаємозаміщуватися з іншими об’єктами міфологічного простору:

Я — налим в зеленой тине,
Колокольчики ловлю, —
Стать бы гроздью на рябине,
Тихой пряжей при лучине,
Чтобы выпрясть коноплю —
Листопадное “люблю”!

“Не пугайся листопада…” из цикла “О чем шумят седые кедры” 554

Звертаючи увагу на міфопоетику Антонича, Марина Новикова зазначає: “Коли поет... бачить себе лисом, птахом, каменем чи вугіллям, коли він вгрузає корінням у землю чи то заростає листям, мов кущ, — він небагато чим “людським” поступається. Адже цей лис був уже “людинолисом”, камінь — “людинокаменем”, кущ — “людинокущем”[6]. Точнісінько так і у Клюєва: “посвячена” людина отримує здатність проникати у міфічний час-простір і бути причетною до акту творення, здатність повторюватися нескінченну кількість разів у просторі й часі, щоразу в іншому образі.

Міфологічний Ліс і Антонича, і Клюєва — це єдність звуку та кольору, тому тут звуки мають колір, а запах відчутний на дотик (“как яблоновые макушки, / Благоухает звукоцвет” “Где рай финифтяный и Сирин...” 341, “стих — дымок над берестовым чумом…” “Я потомок лапландского князя…” 367, “я видел звука лик и музыку постиг…” “Звук ангелу собрат, бесплотному лучу…” 296; і “в вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти”, “слова рослинні і хвилясті злітають радісним дощем”, “о квітко звуків в чорнім шовку сяєв! Музика б’є в обличчя, мов зле птаство” та ін.). Передусім тут бачиться невидиме, а зазвичай помітне розмивається, поглинається міфічним простором.

У бінарній опозиції Космос — Хаос Лісу протистоїть Місто, і саме Місто і у Клюєва, і у Антонича стає уособленням Хаосу.

У Антонича Місто, на перший погляд, нагадує Місто небесне, де кожна дія несе на собі відбиток священного дійства: “Герої сходять з п’єдесталів, сиплються з пузонів іскри, і сонце на гарматі, й прапори музеїв, у вогні, і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом, і іде мармуровий вождь на кучерявому коні”. Однак у цьому Місті немає ні священного центру, ні світової осі, ні трьох сфер світобудови. Це, швидше, нагромадження окремих предметів, які втратили зв’язок як між собою, так і з “першоріччю”. Енергію життя тут змінює спокій смерті, що панує скрізь: від самогубства закоханих (“Балада про блакитну смерть”) — до кладовища автомобілів (“Мертві авта”), від “шовкової кулі горлорізів” — до тотального Апокаліпсису:

Гримить підземний лоскіт здаля,
Вдаряє в мури буря дзвонів,
І місто котиться в провалля
Під лопіт крил і мегафонів.

Опозиції Місто — Ліс у Антонича відповідає цілий ряд інших опозицій: ніч — день, місяць — сонце, холод — тепло. У Місті смерті роль сонця належить місяцю. Він — “білий птах натхнення злого”, “розіп’ятий на антенах”, обмиває обличчя в’язням “синім і холодним сяйвом”. Антимісто Антонича лежить за межами Космосу-часу, стаючи “допотопною”, доісторичною “кам’яною пущею”, або водночас Містом “кінця світу”, Апокаліпсису, містом “після-історії”, порушення усіх сакральних і міжлюдських зв’язків:

Живуть під містом, наче у казках, кити,

дельфіни і тритони

в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних

пивницях сто,

примарні папороті, грифи і затоплені комети,

й дзвони.

— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

Міфічне Місто у Антонича стає звалищем викривлених, позбавлених будь-якого змісту уламків священних діянь і обрядів. “Вулична катеринка була колись не органчиком, а органом — музикою меси. Корчма у “світі недійсному” — трагічна пародія на родове застілля: ритуал єднання роду. П’яний плач “горлорізів” і “касопорців”-зломщиків — профановане таїнство сповіді (“знічев’я плачуть горлорізи і сповідаються горілці”). Лотерея з папугою — спустошена травестія старовинного вивідування долі. Навіть запах міського бензину дурманить, ніби слабка пам’ятка про пахкі речовини, вживані колись із ритуальною метою”, — зазначає Марина Новикова[7].

Відбувається профанація священного і у вірші “Весна”. Елементи буття втратили свій зв’язок і сакральну силу: священний круг-оберіг став “каруселлю летючих площ”, а світову вісь замінила собою палка в руці полісмена-“жерця”.

У міфопоетиці Антонича яскраво виражена опозиція Ліс — Місто, однак члени цієї опозиції є замкненими системами, які співіснують, але ніколи не стикаються. Це своєрідна опозиція Світ — Антисвіт, Реальний — Іреальний, складові якої існують по різні сторони якоїсь уявної лінії (наче світ та його відображення у дзеркалі).

Аналогічну роль профанації священного в опозиції Місто — Ліс виконує міфопоетичне Місто Клюєва. У центрі його замість Храму — похмура казарма:

Во сне и наяву встает из-за тумана
Руиной мрачною из пропасти она,
Как остров дикарей на глади океана,
Полна зловещих чар и ужасов полна.

Казарма (“Казарма мрачная с промерзшими стенами…”) 85

Цей анти-Храм потребує жертви (“Ей молодость моя, как некоему богу, / Вечерней жертвою принесена была” Казарма (“Казарма мрачная с промерзшими стенами…”) 85), але ця жертва безплідна — з її частини ніколи не виникає новий світ. Тому і священний вівтар у профанованому Місті перетворюється на плаху:

Я надену черную рубаху
И вослед за мутным фонарем
По камням двора пройду на плаху
С молчаливо-ласковым лицом.

«Я надену черную рубаху…» 114

У Клюєва, за моїми спостереженнями, лише один раз з’являється образ Міста, а швидше “глухомань северного бревенчатого городишка”, що відповідає моделі Міста-міфа: концентрична побудова, шлях від периферії до центра, в центрі — Собор. Проте це тільки зовнішня подоба — сакральне значення вертикальної осі світобудови це Місто втратило (“в бурнастых расстегаях старухи / Греют души на припёке у собора” “Глухомань северного бревенчатого городишка…” 422), та й сам Собор бачиться Храмом лише в минулому (“собор же помнит Грозного, Бориса, / На створах врат Илья громогласный…” “Глухомань северного бревенчатого городишка…” 422). І спокутна жертва приноситься не в цьому Місті, а в його небесному відображенні:

По купецким крышам, небосклону
Расплеснулся закат-рогожа.

На рогоже страстотерпица Россия
Кажет Богу раны и отеки…

“Глухомань северного бревенчатого городишка…” 423

Отже, Клюєвське Місто-міф, як і у Антонича, втратило своє сакральне значення центра і осі світобудови. Опозиція Місто — Ліс аналогічна подібним (добро — зло, спокій — розбурханость, рай — пекло та ін.), і виступає як варіант головної в клюєвській міфопоетиці опозиції Істинного (від Бога) — Хибного (від сатани):

Мы — ржаные, толоконные,
Пестрядинные, запечные,
Вы — чугунные, бетонные,
Электрические, млечные.

“Мы — ржаные, толоконные…” из цикла “Владимиру Кириллову” 396

Язвит нас железо, одежд чернота,
И в памяти нашей лишь радуг цвета.

“Есть горькая супесь, глухой чернозём…” из цикла “Земля и железо” 293

І тут народжується ще один міф — міф про Велику Битву (“Лихолетья часы железные / Возвестили войны пожар…” “Оттого в глазах моих просинь…” из цикла “Поэту Сергею Есенину” 298). Іноді у Клюєва боротьба між силами Космосу і Хаосу закінчується не перемогою сил Космосу і відновленням світового порядку, дуже часто це Апокаліпсис, перемога сил Хаосу, що знаменує собою кінець світу:

На младенца-березку,
На кузов лубяной смиренный
Идут: Маховик и Домна —
Самодержцы Железного царства.
Господи, отпусти грехи наши!

У міфі про Велику Битву часто фігурує герой-богатир, який допомагає силам Космосу (“культурний герой”). У Клюєва цей образ трансформувався в антигероя, служителя сил Хаосу, якому не протистоїть ніхто із героїв-творців (“Сын железа и каменной скуки / Попирает берестяный рай” “Обозвал тишину глухоманью…” 250).

Що стосується примирення в опозиції Місто — Ліс, то і у Клюєва, і у Антонича це примирення відбувається на вищому рівні. У Клюєва це примирення стає можливим у “невидимому граді Китежі”, який схований від гріховного людського ока, і лише той, хто пройде шлях подвига і віри (шляхом випробування), може своїми очима побачити це міфічне місто:

За непреклонные врата
Лишь тот из смертных проникает,
На ком голгофского креста
Печать высокая сияет.

“В Моем раю обитель есть…” 144

Інші міста, які з’являються у Клюєва: Землі й Волі град, незримий Царград, Житній град, “Украшенный чертог”, “град из титл, где врата киноварные” — різні модифікації одного й того самого небесного міфічного Міста, що символізує гармонію, рай, повну перемогу сил добра над силами зла, коли відбувається врівноваження в системі Космос — Хаос:

Моря мирского калача
Без берегов и дна.

В них погибают корабли:
Неволя, Лихо, Сглаз, —
То Царь Морской — Душа Земли —
Свершает брачный пляс.

Февраль («Двенадцать месяцев в году…») 362

У Антонича таким небесним Містом стає “неземний царгород — Царгород над заливом”. У ньому, як і в раю, “тече дванадцять рік”, у ньому на варті стоїть сама повітряна стихія — “вітрів дозорець” (у Клюєва місто стережуть полки братів-духоборців); місто оберігає незримий магічний “музики білий мур” (у Клюєва це “заревой, палящий меч” Братская песня (“Поручил ключи от ада…”) 152, “твердыни светлых башен” Братская песня (“Поручил ключи от ада…”) 152); у місті дружно мешкають “достойний лев, слаба людина й вірні зорі” (у Клюєва: “Кто придет в нетленный город, / Для вражды неуязвим, / Всяк собрат нам — стар и молод, / Земледел и пилигрим” Братская песня (“Поручил ключи от ада…”) 152).

Це диво-Місто і у Антонича, і у Клюєва стає втіленням мрії про вічну космічну гармонію, що знаменує собою рівновагу всіх сил природи і єднання мікро- і макрокосму.

Надруковано в:

Позняк Н. Архетипи міста і лісу в міфопоетиці М.Клюєва та Б.-І. Антонича // Ритуально-міфологічний підхід к інтерпретації тексту: Збірник наукових праць / За заг. ред. Л.О. Кисельової, П.Ю. Поберезкіної. — Київ: Iнститут змiсту i методiв навчання, 1998. — С. 176-186.